Українська · Русский · English

Докази існування Бога не лише в Біблії

Передмова автора

У цій статті я хочу розглянути докази існування Бога — щось справді очевидне й переконливе, що не потребує звернення до авторитетних джерел, таких як Біблія, чи посилань на авторитет послідовників Святого Письма.

Мені хочеться знайти такі аргументи, спираючись на які людина, здатна логічно мислити, могла б упевнено сказати: «Так, Бог існує» або «Ні, Бога не існує». І для цього їй було б достатньо спостерігати навколишній світ, мати певну освіту, розуміти природні процеси, володіти базовими знаннями з фізики, математики та інших природничих наук і, зрештою, просто керуватися здоровим глуздом.

Скажу чесно: я довго збирався з думками, перш ніж узятися за цю статтю, адже матеріалу насправді дуже багато. Я провів, мабуть, цілі дні, а може, навіть тижні, у дискусіях з атеїстами, агностиками та віруючими, намагаючись зрозуміти, які саме питання викликають найбільше непорозумінь, звідки береться скептицизм щодо існування Бога і чому сумніви виникають навіть серед віруючих.

Тому, беручись за цю статтю, я справді хочу зібрати в ній усе, що знаю, усе, що мені вдалося дослідити й осмислити за довгий час, і не втратити нічого важливого.

Тож заздалегідь прошу вибачення, тещо починалось як коротко стаття перетворився на трактат довжиною більше ніж 50-т сторінок.

Бог створював цей світ понад десять мільярдів років, а це — лише коротенька стаття порівняно з усім тим, що Він зробив для нас.

І, можливо, написати її — це найменше, що я можу зробити, аби висловити Йому свою вдячність.

Але чи справді Бог створив цей світ? Чи, можливо, Всесвіт виник сам собою, без будь-якого Творця?

Саме це ми й спробуємо з'ясувати, спираючись на логіку, наукові знання та власні спостереження, не вимагаючи від читача жодних попередніх релігійних переконань.

Вступ

Перш ніж перейти до детального розгляду доказів існування Бога, я хочу коротко окреслити основні питання, які ми досліджуватимемо в цій статті.

Я не пропоную приймати наведені твердження на віру. Навпаки, кожне з них ми розглянемо окремо, дослідимо наукові та історичні підтвердження, а також перевіримо можливі заперечення.

1. Людська свідомість — криза наукового підходу до пояснення свідомості як свідчення існування нематеріального, надприродного та містичного.

2. Тонке налаштування Всесвіту — аргумент на користь існування розумного задуму, який серйозно обговорюється в наукових і філософських колах.

3. Аксіоми геометрії — геометрія як приклад того, що будь-яка точна наука тримається на вірі.

4. Другий закон термодинаміки, ентропія та формула Больцмана — парадокс еволюції: коли неймовірне стає можливим.

5. Моя вдячність Творцю

1. Людська свідомість

Cogito, ergo sum.

«Мислю, отже, існую».

— Рене Декарт [1], [2]

Наведення доказів я почну з чогось простого, що не вимагає взагалі жодних спеціальних знань, а лише спостережливості та уваги до того, що має кожен із нас, хто називає себе людиною.

Цей розділ присвячений людській свідомості та кризі наукового підходу до її дослідження.

Проблема визначення свідомості

Якщо поставити просте наукове запитання: «Що таке свідомість?» — і спробувати уважно розібратися в ньому, то виявиться, що криза наукового підходу до дослідження свідомості починається ще до самого дослідження.

Адже ми не можемо навіть дати вичерпного визначення того, що саме збираємося досліджувати.

Ви можете відкрити Вікіпедію українською, російською чи англійською мовою і знайти цілий набір слів, які начебто складаються в осмислені речення, але все одно не передають самої суті питання.

Але, мабуть, чесніше було б спочатку поставити це запитання особисто Вам, а не відправляти Вас одразу до Вікіпедії. Спробуйте присвятити хоча б один день роздумам про те, що таке свідомість саме для Вас і як би Ви пояснили її сутність іншій людині. А потім поверніться до моєї статті, коли у Вас сформується більш-менш чітке розуміння цього питання. Тоді подальший текст, сподіваюся, буде для Вас зрозумілішим.

Але все-таки повернімося до суті питання.

Наприклад, в українській Вікіпедії, у статті «Свідомість», можна знайти таке твердження:

«Попри відсутність однозначного визначення, інтуїтивно більшість розуміє суть цього феномену, хоч і кожен по-своєму». Вікіпедія — Свідомість [3]

Щось подібне можна знайти й в англомовній Вікіпедії:

«There is no consensus on what exactly needs to be studied, or whether consciousness can be considered a scientific concept». Wikipedia — Consciousness [4]

Тобто немає згоди щодо того, що саме потрібно досліджувати і чи можна взагалі вважати свідомість науковим поняттям.

Давайте все ж таки розглянемо, які існують спроби дати визначення свідомості. Якщо Ви пошукаєте такі визначення в різних джерелах, то, найімовірніше, натрапите на один із двох підходів.

1. Визначення свідомості через перелік її властивостей

   Найчастіше Ви побачите перелік властивостей, які нібито характеризують свідомість, але насправді можуть бути притаманні й об'єктам, щодо яких ми не маємо підстав стверджувати наявність свідомості.

   Наприклад, сучасний штучний інтелект може демонструвати неабиякі інтелектуальні здібності, розв'язувати складні математичні задачі, аналізувати інформацію та робити логічні висновки.

   Штучний інтелект можна обладнати сенсорами, завдяки яким він сприйматиме навколишній світ. Його також можна навчити розпізнавати емоції, реагувати на них і навіть імітувати власні емоційні переживання.

   Чим саме наші емоції відрізняються від їх імітації штучним інтелектом?

   Але чи означає це, що штучний інтелект має свідомість?

   Ми знаємо, що робота сучасного штучного інтелекту ґрунтується на виконанні математичних операцій.

   І головну проблему можна сформулювати так: якщо визначення свідомості дозволяє приписувати її будь-яким об'єктам лише на підставі певних властивостей, зокрема й об'єктам, які не володіють свідомістю, то таке визначення не розкриває самої сутності свідомості.

2. Визначення свідомості через інші поняття, які самі потребують пояснення

   Інші визначення свідомості, які Ви можете знайти, намагаються пояснити її через інші поняття, наприклад кваліа (qualia) або awareness — англійське слово, яке часто використовується як синонім свідомості.

   Однак ці поняття самі потребують визначення.

   Наприклад, кваліа — це суб'єктивні якості нашого досвіду, тобто те, як ми особисто переживаємо біль, відчуваємо смак, сприймаємо кольори чи чуємо музику.

   Але що саме означає «суб'єктивне переживання»?

   Тут ми ризикуємо потрапити в замкнене коло: щоб пояснити свідомість, ми звертаємося до поняття кваліа, а щоб пояснити кваліа — до поняття суб'єктивного переживання, яке, своєю чергою, знову повертає нас до поняття свідомості.

   Головний висновок, якого я поки можу дійти, полягає в тому, що поняття свідомості тісно пов'язане із самим питанням про те, що означає бути людиною.

   Хочу також окремо зупинитися на англійському слові awareness. Схоже, що awareness та наш суб'єктивний досвід найближче підводять нас до розуміння тієї невловимої якості, яку ми називаємо свідомістю. Однак якщо уважніше розглянути практичне використання цього слова, то виявиться, що воно нерідко має зовсім інше значення.

   Наприклад, awareness може означати обізнаність щодо певних обставин, усвідомлення моральної та етичної відповідальності або здатність помічати ситуації, які вимагають від нас певних дій.

   Але всього цього можна навчити й штучний інтелект.

   Достатньо надати йому набір етичних правил, навчити розпізнавати відповідні ситуації та реагувати на них належним чином.

   Таким чином, ми можемо створити систему, яка демонструватиме awareness у практичному значенні цього слова, але сама наявність цієї властивості ще не доводитиме, що система володіє свідомістю.

Властивості наукових термінів

Хочу порівняти поняття свідомості з іншими науковими поняттями.

Наприклад, візьмемо такі поняття, як час, фізична сила, що вимірюється в ньютонах, або енергія, що вимірюється в джоулях. З цими поняттями все значно зрозуміліше: ми можемо дати їм чіткі визначення, виміряти відповідні фізичні величини, описати їхню роль у природних процесах і встановити математичні закономірності їхньої взаємодії.

Ми також можемо пояснити, що відбудеться з фізичною системою, якщо змінити певну величину або якщо відповідна фізична взаємодія буде відсутня. Інакше кажучи, ми розуміємо не лише те, як описати ці явища, а й те, яку роль вони відіграють у фізичних процесах та як впливають на навколишній світ.

Але чи можемо ми сказати те саме про свідомість?

Проблема функцій свідомості

Коли мені не вдалося знайти достатньо переконливого визначення того, що таке свідомість, я вирішив підійти до цього питання з іншого боку: спробувати зрозуміти, яку саме функцію вона виконує і що було б із нами, якби ми не мали свідомості.

Це одне з тих питань, роздуми над якими зрештою повернули мене до віри в Бога. Але цей розділ не про теологію, тому спробуймо підійти до питання з наукової точки зору.

Ми знаємо, яку роль відіграють різні органи людського тіла. Серце забезпечує кровообіг, легені — газообмін, очі сприймають світло, а мозок обробляє інформацію, отриману від органів чуття.

Сучасний штучний інтелект демонструє здатність обробляти інформацію, навчатися та ухвалювати рішення, керуючись математичними моделями. Штучні нейронні мережі були створені за аналогією з принципами роботи біологічних нейронів, хоча їхні математичні моделі значно спрощені.

У філософії існує поняття філософського зомбі (philosophical zombie, або p-zombie) — гіпотетичної істоти, яка фізично та поведінково нічим не відрізняється від звичайної людини, але не має суб'єктивного досвіду.

І тут виникає складне питання: якщо розглядати еволюцію виключно з матеріалістичної точки зору, то, здавалося б, вона могла створити істоту, подібну до філософського зомбі (p-zombie), яка виконувала б усі функції людини без необхідності суб'єктивного досвіду, подібно до того, як штучний інтелект уже сьогодні здатний виконувати багато інтелектуальних функцій без доведеної наявності свідомості. Але чому тоді ми маємо свідомість?

Спробую трохи конкретизувати.

Наприклад, коли ми торкаємося гарячого предмета, нервова система здатна викликати рефлекторне відсмикування руки ще до того, як ми усвідомимо біль.

Ми також знаємо, що значна частина процесів обробки інформації в людському мозку відбувається без нашого свідомого контролю.

Отже, навіть у нашому власному організмі існують складні механізми, які функціонують без безпосередньої участі свідомості.

Але яку саме функцію виконує сама свідомість?

Якщо багато фізіологічних та інтелектуальних процесів можуть відбуватися без усвідомлення, то для чого нам потрібен суб'єктивний досвід?

І якщо свідомість справді виконує певну функцію, то як ми можемо експериментально відокремити цю функцію від діяльності мозку?

Проблема доказовості та вимірюваності

Свідомість — можливо, одне з перших явищ, про які людина дізналася завдяки власному досвіду. Але є дещо, що відрізняє її від звичних нам фізичних величин: їх ми можемо виміряти, тоді як для свідомості досі не існує загальноприйнятого способу безпосереднього вимірювання та перевірки наявності суб'єктивного досвіду.

Ось, наприклад, перед нами два фізичні тіла. Ми можемо з певною точністю встановити, що одне має масу 10 кг, а інше — 15 кг.

Але якщо ми говоримо про людину, то в яких одиницях можемо виміряти кількість її свідомості?

Можливо, ми могли б обрати одну людину за еталон і умовно прийняти, що вона має одну одиницю свідомості. Але як тоді визначити, скільки таких одиниць має інша людина? Половину? Півтори? І на підставі чого ми могли б це встановити?

Чесно кажучи, такий підхід навіть здається мені дещо аморальним.

Але проблема набагато глибша за відсутність одиниць вимірювання.

Ми не лише не можемо виміряти свідомість як звичайну фізичну величину — ми навіть не маємо загальновизнаного способу безпосередньо довести або спростувати наявність суб'єктивного досвіду в іншої істоти.

Кожен із нас безпосередньо усвідомлює власний суб'єктивний досвід, але не має такого самого доступу до внутрішнього досвіду іншої людини. Саме це робить проблему свідомості настільки складною для наукового дослідження.

Уявімо, що поруч із нами перебуває філософський зомбі (p-zombie). За умовами цього мисленнєвого експерименту, ми ніяк не змогли б відрізнити його від звичайної людини.

І тут я хотів би зробити один важливий висновок, який безпосередньо стосується головної теми цієї статті — доказів існування Бога.

Існують явища, які ми не можемо безпосередньо виміряти або незалежно підтвердити чи спростувати їхню наявність, але при цьому їхнє існування залишається очевидним для нас із власного досвіду. Свідомість — один із таких прикладів.

У дискусіях про існування Бога нерідко можна почути аргумент, що Його існування не доведене наукою, а отже, немає підстав вважати Його реальним.

Але ми також не маємо способу безпосередньо довести наявність суб'єктивного досвіду в іншої людини. І це аж ніяк не означає, що свідомості не існує.

Відсутність наукового доказу існування чогось сама по собі ще не є доказом того, що цього не існує.

Отже, досліджуючи питання існування Бога, ми маємо застосовувати ті самі принципи наукового пізнання, що й до дослідження свідомості: чесно оцінювати докази, неупереджено розглядати аргументи та визнавати межі наших знань.

Підсумки дослідження людської свідомості

Давайте підсумуємо, до яких висновків ми дійшли, досліджуючи людську свідомість.

1. Проблема визначення. Ми досі не маємо загальноприйнятого вичерпного визначення свідомості, яке розкривало б саму її сутність. Спроби визначити свідомість через перелік властивостей або через інші поняття не дають остаточної відповіді на питання, що ж таке свідомість.
2. Проблема функцій. Ми знаємо, які функції виконують різні органи людського тіла, і можемо пояснити багато процесів обробки інформації в мозку. Однак залишається відкритим питання, яку саме функцію виконує суб'єктивний досвід і чому фізичні процеси взагалі супроводжуються свідомими переживаннями.
3. Проблема вимірювання. На відміну від звичних фізичних величин, таких як маса, сила чи енергія, свідомість не має загальноприйнятої одиниці вимірювання. Ми не можемо безпосередньо виміряти кількість суб'єктивного досвіду або встановити його наявність так само, як вимірюємо фізичні величини.
4. Проблема доказовості. Кожен із нас безпосередньо переживає власну свідомість, але ми не маємо загальновизнаного способу незалежно довести або спростувати наявність суб'єктивного досвіду в іншої істоти. Навіть гіпотетичного філософського зомбі, який фізично та поведінково нічим не відрізняється від людини, ми не змогли б розпізнати за зовнішніми ознаками.

Містична природа свідомості

Той факт, що наука поки не здатна повністю пояснити певне явище, ще не означає, що воно має містичну природу, і тим більше не доводить існування надприродного.

Але зараз я хочу звернутися до Вас як людина до людини.

Я не зможу пояснити Вам словами, що таке свідомість. Адже всі наші попередні висновки свідчать про одне: ані наука, ані логіка, ані філософія досі не змогли дати вичерпної відповіді на це питання.

Але є дещо, що я можу Вам запропонувати.

Будь ласка, відірвіться від екрана. Встаньте зі стільця, підіть до ванної кімнати, станьте перед дзеркалом і уважно подивіться на себе.

Я цілком серйозно. Не просто прочитайте ці слова й продовжуйте читати статтю. Справді підійдіть до дзеркала.

Подивіться собі в очі.

Кого Ви там бачите?

Філософського зомбі? Складну біологічну машину? Чи людину, яка усвідомлює власне існування?

І найголовніше: що для Вас особисто означає не просто бачити своє відображення, а усвідомлювати, що саме Ви його бачите?

Зробили?

Бачу, що ні. Кажу ж Вам — зробіть!

Ну добре, припустімо, Ви таки зробили те, про що я Вас попросив.

А тепер я дам Вам просту відповідь на запитання, що саме Ви побачили в дзеркалі.

Те, що Ви відчуваєте в собі, — це і є Ваша свідомість. Саме вона дає Вам відчуття власного існування, усвідомлення того, що Ви живі, що Ви справжня людина, а не просто складна біологічна машина чи робот.

І саме це суб'єктивне переживання власного існування — Ваша свідомість — і є свідченням існування чогось нематеріального, надприродного, того, що ми називаємо містичним, у нашому цілком реальному світі.

Адже назвати це явище матеріальним аж ніяк не вийде.

Чи існує Бог?

Сам факт існування свідомості, навіть якщо ми визнаємо, що вона має нематеріальну, надприродну або містичну природу, ще не означає, що Бог існує.

Однак це усвідомлення має надзвичайно важливе значення, адже воно розширює межі нашого розуміння самої реальності.

Якщо ми переконані, що все реально існуюче обов'язково має матеріальну природу й повинно піддаватися науковому дослідженню, то ми заздалегідь обмежуємо власне уявлення про світ рамками матеріалізму.

Але якщо ми визнаємо, що свідомість є проявом чогось нематеріального або навіть надприродного, то перед нами відкривається зовсім інша картина світу.

Ми починаємо усвідомлювати, що реальність може бути значно ширшою за матеріальний світ, який ми здатні спостерігати, вимірювати та описувати законами фізики.

І саме це, на мою думку, є найважливішим висновком нашого дослідження свідомості.

Більше того, саме існування нашої свідомості є доказом існування тієї частини реальності, яка виходить за межі матеріального світу. І ми вже з упевненістю знаємо принаймні один її прояв — нашу власну свідомість.

Отже, містичне для нас більше не є лише абстрактною можливістю. Воно існує і є частиною нашої реальності.

А якщо така реальність існує, то ми не маємо підстав вважати, що свідомість — єдиний її прояв. У ній можуть існувати й інші, поки що невідомі нам явища та сили, які люди пов'язують з уявленнями про Бога або богів.

2. Тонке налаштування Всесвіту

Вернер Гейзенберг

„Der erste Schluck aus dem Becher der Naturwissenschaft macht atheistisch, aber auf dem Grund des Bechers wartet Gott.“

«Перший ковток із келиха природничих наук робить атеїстом, але на дні келиха на вас чекає Бог».

— Приписується Вернеру Гейзенбергу.

Подібний вислів наводить Карл Фрідріх фон Вайцзеккер, учень і колега Гейзенберга, у книзі Die Geschichte der Natur (1948) [5].

У попередньому розділі ми досліджували людську свідомість — явище, існування якого кожен із нас може підтвердити власним досвідом, але природа якого залишається загадкою. Ми також розглянули проблему, яка полягає в тому, що науковий підхід не здатний навіть розпочати дослідження цього феномену.

Тепер я хочу поглянути на питання існування Бога з іншого боку. Цього разу ми не будемо звертатися до особистого суб'єктивного досвіду, а спробуємо розглянути це питання з більш об'єктивної точки зору, спираючись на фундаментальні закони фізики та сучасні наукові уявлення про Всесвіт.

Для цього звернімося до двох понять: тонкого налаштування Всесвіту (fine-tuning of the Universe) та антропного принципу (anthropic principle).

Я ставлю аргумент про тонке налаштування Всесвіту другим серед доказів існування Бога не тому, що особисто вважаю його найпереконливішим, а тому, що це питання справді серйозно розглядається в наукових і філософських колах.

Якби Ви запитали мене, який аргумент я особисто поставив би на друге місце, то я, мабуть, обрав би другий закон термодинаміки та формулу Больцмана. Але про них ми поговоримо в наступному розділі.

З погляду Біблії антропний принцип видається мені слабшим аргументом, оскільки сам по собі він не передбачає існування Бога як окремої особистості, яка має власну волю та силу.

Антропний принцип та свідомість

Якщо ж не звертатися до Біблії, як я й обіцяв від самого початку, то антропний принцип залишає без відповіді ще одне надзвичайно важливе питання — питання людської свідомості.

Адже якщо розглядати спостерігача, про якого йдеться в антропному принципі, виключно з матеріалістичної точки зору, то його роль міг би виконувати навіть філософський зомбі, про якого ми говорили в попередньому розділі.

Така істота могла б отримувати інформацію, аналізувати її та реагувати на навколишній світ, не маючи жодного суб'єктивного досвіду.

Але ми знаємо, що принаймні один спостерігач — кожен із нас — має свідомість. І антропний принцип сам по собі не пояснює, чому це так.

Антропний принцип та Біблія

Однак я бачу тут цікаву можливість для роздумів.

Якщо розглядати антропний принцип ширше — не лише як умову існування спостерігачів, а й як відправну точку для осмислення виникнення та розвитку інтелекту, — можна поставити запитання: чи могли процеси розвитку людського інтелекту та суспільства привести до появи Біблії та вчення Ісуса Христа саме тому, що моральні принципи необхідні для збереження людства?

Адже інтелект, здатний створювати складні технології, водночас здатний створити засоби власного знищення.

І якщо людство не навчиться відповідально використовувати власні можливості, воно ризикує знищити саме себе.

Таким чином, можна припустити, що антропний принцип у своєму ширшому філософському розумінні міг би пояснити не лише виникнення людства, а й появу Біблії та вчення Ісуса Христа як необхідних умов його спасіння. Іншими словами, сам процес, який привів до виникнення людства, міг бути спрямований на те, щоб людство не лише з'явилося, а й отримало можливість врятувати себе від самознищення.

У такому філософському розумінні можна навіть поставити питання, чи не відіграє інтелект роль творчої сили, яку людина традиційно пов'язує з Богом.

Звичайно, це не є загальноприйнятим формулюванням антропного принципу. Більше того, таке розуміння Бога суперечить традиційному християнському вченню про Бога як окрему особистість-Творця і з погляду ортодоксального християнства може розглядатися як єретичне.

Проте моє завдання в цій частині статті — дослідити аргументи на користь існування Бога, не спираючись на авторитет Біблії.

Тому я вважаю за необхідне розглянути й таку можливість, навіть якщо вона не збігається з традиційним християнським богослов'ям.

Проте незалежно від того, чи існує Бог як окрема особистість-Творець, чи ми розглядаємо інтелект як силу, що визначає подальший розвиток світу, я переконаний, що Біблія та моральне вчення Ісуса Христа заслуговують на особливу повагу й увагу.

Антропний принцип як відповідь науковим-атеїстам та агностікам

Багато атеїстів стверджують, що наука не знайшла жодного доказу існування Бога.

Я вважаю таку категоричну аргументацію проявом необізнаності, а якщо людина свідомо замовчує відомі їй факти — неправдивості.

Адже наукові дослідження тонкого налаштування Всесвіту справді існують. Вони показують, наскільки фундаментальні властивості нашого світу важливі для виникнення складної матерії та життя.

І хоча самі ці дослідження не доводять існування Бога, вони дають підстави для серйозного розгляду питання про розумний задум.

На мою думку, тонке налаштування Всесвіту та роль інтелекту в його подальшому розвитку є аргументами на користь того, що розум може мати значно фундаментальніше значення для нашої реальності, ніж ми звикли вважати.

А тепер я пропоную звернутися безпосередньо до наукових досліджень.

Наукові авторитети та дослідження тонкого налаштування Всесвіту

Перш ніж переходити до конкретних фізичних явищ, я хотів би звернути Вашу увагу на вчених, які досліджували проблему тонкого налаштування Всесвіту.

Адже йдеться не лише про філософські міркування чи релігійні переконання.

Питання тонкого налаштування Всесвіту та антропних обмежень фізичних параметрів досліджували авторитетні фізики й космологи, зокрема лауреати Нобелівської премії.

Стівен Вайнберг (Steven Weinberg)

Стівен Вайнберг — американський фізик-теоретик, який у 1979 році отримав Нобелівську премію з фізики за внесок у теорію об'єднання слабкої та електромагнітної взаємодій.

У 1987 році він опублікував у науковому журналі Physical Review Letters працю:

Anthropic Bound on the Cosmological Constant [7] — «Антропне обмеження космологічної сталої».

У цьому дослідженні Вайнберг розглядав, як значення космологічної сталої обмежується умовами формування гравітаційно зв'язаних структур у Всесвіті.

Якщо позитивна космологічна стала була б достатньо великою, розширення Всесвіту перешкоджало б формуванню таких структур.

Це означає, що значення фундаментального космологічного параметра безпосередньо пов'язане з можливістю утворення галактик, а отже, і звичних нам умов для виникнення життя. DOI [7]

Варто підкреслити, що Вайнберг отримав Нобелівську премію за інші дослідження. Однак його праця про антропні обмеження космологічної сталої є самостійним науковим внеском у цю проблему.

Цікаво й те, що сам Вайнберг не був прихильником релігійного пояснення Всесвіту.

Отже, ми маємо приклад ученого, який досліджував антропні обмеження фундаментальних фізичних параметрів незалежно від релігійних переконань.

Мартін Ріс (Martin Rees)

Мартін Ріс — британський астрофізик, який обіймав посаду президента Лондонського королівського товариства.

У 1999 році він опублікував книгу:

Just Six Numbers: The Deep Forces That Shape the Universe [8] — «Лише шість чисел: фундаментальні сили, що формують Всесвіт».

У ній Ріс розглядає шість фундаментальних параметрів, які визначають структуру та еволюцію нашого Всесвіту.

Він пояснює, як зміна цих параметрів вплинула б на можливість утворення галактик, зір, хімічних елементів і складних структур. Google Books [8]

Це ще один приклад того, що проблема тонкого налаштування Всесвіту є предметом серйозного наукового інтересу.

Люк Барнс (Luke Barnes)

Ще один дослідник — астрофізик Люк Барнс.

У 2012 році він опублікував наукову працю:

The Fine-Tuning of the Universe for Intelligent Life [9] — «Тонке налаштування Всесвіту для розумного життя».

Ця робота вийшла в рецензованому журналі Publications of the Astronomical Society of Australia.

Барнс систематично розглядає фізичні параметри, які впливають на можливість існування складної матерії та розумного життя.

Він також аналізує заперечення проти аргументу тонкого налаштування.

Отже, ми маємо конкретні наукові праці, присвячені цій проблемі, а не лише філософські припущення.

При цьому слід розрізняти самі фізичні результати та висновки про існування Бога, які різні дослідники можуть робити на їхній основі.

Що таке тонке налаштування Всесвіту?

Тонке налаштування Всесвіту (fine-tuning of the Universe) — це поняття, яке описує надзвичайну чутливість умов існування складної матерії та життя до значень фундаментальних фізичних констант і параметрів Всесвіту.

Наприклад, зміна деяких із цих параметрів могла б унеможливити утворення стабільних атомів, зір, галактик або складних хімічних сполук, необхідних для життя.

Головне питання полягає в тому, чому фундаментальні фізичні константи мають саме такі значення, які дозволяють існувати життю.

Чи є це випадковим збігом обставин, наслідком ще невідомих нам законів природи, чи свідченням розумного задуму?

Саме це питання лежить в основі дискусій про тонке налаштування Всесвіту.

Що таке антропний принцип?

Антропний принцип (anthropic principle) — це ідея, згідно з якою властивості Всесвіту, які ми спостерігаємо, неминуче повинні бути сумісними з нашим існуванням.

Інакше кажучи, ми спостерігаємо Всесвіт, придатний для життя, тому що у Всесвіті, де життя неможливе, не було б нікого, хто міг би його спостерігати.

Цей принцип тісно пов'язаний із проблемою тонкого налаштування Всесвіту: значення фундаментальних фізичних констант дозволяють існувати атомам, зорям, планетам і зрештою життю.

Однак тут є важливе розрізнення.

Тонке налаштування Всесвіту саме по собі не пояснює, чому фундаментальні фізичні константи мають саме такі значення. Воно лише описує, наскільки ці значення важливі для можливості існування життя.

Саме тут виникає питання, яке дозволяють розглянути з різних боків інтерпретації антропного принципу.

У 1974 році фізик Брендон Картер (Brandon Carter) запропонував розрізняти дві його форми: слабкий та сильний антропні принципи [6].

Слабкий антропний принцип

Слабкий антропний принцип (Weak Anthropic Principle, WAP) стверджує, що умови, які ми спостерігаємо у Всесвіті, неминуче обмежені самим фактом нашого існування.

Наприклад, якщо припустити існування мультивсесвіту (multiverse), у якому існує величезна кількість всесвітів із різними значеннями фундаментальних фізичних констант, то наше існування можна пояснити досить просто.

Серед усіх можливих конфігурацій мультивсесвіту ми виникли саме в тому Всесвіті, фізичні константи якого дозволяють існування життя.

Адже у всесвітах, де такі умови відсутні, просто не було б нікого, хто міг би поставити запитання про причини їхнього існування.

Сильний антропний принцип

Сильний антропний принцип (Strong Anthropic Principle, SAP) пропонує розглянути проблему з іншого боку.

У формулюванні Брендона Картера Всесвіт та його фундаментальні параметри повинні бути такими, щоб на певному етапі його розвитку стало можливим виникнення спостерігачів [6].

Одна з філософських інтерпретацій сильного антропного принципу дозволяє розглядати виникнення життя не лише як наслідок властивостей Всесвіту, а й як можливу причину існування саме таких властивостей.

У такому розумінні існування життя розглядається не просто як наслідок властивостей Всесвіту, а як мета, що визначає ці властивості.

Таким чином, ми отримуємо два принципово різні погляди на одну проблему:

Або Всесвіт має властивості, необхідні для виникнення життя, тому що його існування певним чином передбачає появу спостерігачів, або ми існуємо саме в такому Всесвіті тому, що серед багатьох можливих всесвітів лише деякі придатні для життя.

Чи існує Бог?

Можна довго сперечатися про те, що є правильним поясненням існування нашого Всесвіту: антропний принцип чи все ж таки існування всемогутнього Суб'єкта, який існував ще до початку часів і створив не лише світ та всю матерію в ньому, а й такі фундаментальні речі, як сам час.

Фізика та інші природничі науки можуть довго й у найдрібніших подробицях досліджувати прояви фізичних законів, експериментальним шляхом встановлювати точні математичні описи та закономірності, що пов'язують різні явища природи. Однак науковий підхід іноді помилково використовують для критики віри у Творця.

Але наука й експеримент ніколи не зможуть дати відповіді на питання про походження самих цих законів. Експеримент дуже добре відповідає на запитання «Як?», але не здатний відповісти на запитання «Чому?».

Коли я поставив собі це запитання — «Чому?» — то досить швидко зрозумів одну просту річ: я не зможу знайти відповіді на нього в жодному науковому факті.

Візьмімо хоча б тонке налаштування Всесвіту. По суті, це радше констатація факту, яка більше нагадує відповідь на запитання «Як?», тоді як питання «Чому?» залишається відкритим для наукової спільноти.

Навіть той самий антропний принцип, який учені вигадали як альтернативу християнському вченню, ніколи не знайде твердого наукового обґрунтування для відповіді на це фундаментальне запитання.

Тому, усвідомивши, що питання «Чому?» виходить за межі науки, а отже, є наднауковим, надприродним і містичним, я дійшов висновку, що шукати відповідь потрібно в джерелах, які самі мають таку природу.

І єдиний доступний та відомий нам феномен, що перебуває на перетині матеріального й надприродного світів, — це наша власна свідомість.

Чому саме надприродного? Це питання ми вже докладно розглядали в попередній главі, присвяченій людській свідомості.

Я народився та був вихований у християнській традиції, тому Біблія є найближчою для мене книгою.

Хтось може сказати, що Біблія — це лише витвір людської фантазії.

І я відповім: нехай навіть так.

Але ж наша фантазія є результатом діяльності нашої свідомості, яка, як ми вже з'ясували, має надприродну природу й може бути засобом пізнання того, що перебуває за межами матеріального світу та недоступне науковому дослідженню.

Коли людина займається мистецтвом або пише Біблію, ми не знаємо достеменно, звідки походять ці знання: чи є вони виключно результатом роботи матеріального мозку, чи все ж таки наша свідомість здатна отримувати інформацію з містичного світу, навіть не усвідомлюючи цього.

Але одне можна сказати з упевненістю: наша свідомість — це єдине доступне нам явище, яке є частиною містичного світу та здатне взаємодіяти з ним.

Отже, якщо містичний світ володіє хоча б якимись знаннями, то саме свідомість є тим порталом у цей світ, який дозволяє нам отримувати ці знання.

Таким чином, звернення до Біблії в пошуках відповіді на запитання «Чому?» — це не просто мій особистий вибір, зумовлений вихованням чи релігійною традицією.

Звернення до будь-якого відомого людству Святого Письма, яке є результатом діяльності нашої свідомості, містичної за своєю природою, — це єдиний доступний і логічно обґрунтований спосіб отримати відповідь на запитання «Чому?».

Отже, чи існує Бог?

На початку цієї статті я пообіцяв, що не буду апелювати до авторитету Біблії як до доказу існування Бога.

Тому скажу наступне.

Тонке налаштування Всесвіту чітко вказує на те, що наш Всесвіт побудований саме так, що в ньому можливе існування життя, зокрема інтелектуального та розумного.

І в результаті такого спостереження виникає наступне цілком закономірне запитання:

«Чому саме так?»

Кожна людина так чи інакше пов'язана з тією чи іншою релігією. Навіть учені, які намагалися залишатися переконаними матеріалістами, зрештою не змогли запропонувати нічого кращого за антропний принцип, який більше нагадує релігію, ніж науку.

Тому, відповідаючи на запитання «Чи існує Бог?», я не буду апелювати до авторитету лише однієї Біблії.

Відповідь на це запитання Ви можете знайти у священних текстах людства.

Я не можу стверджувати, що кожен зі священних текстів містить правдиву відповідь на це запитання.

Але я абсолютно переконаний у тому, що серед них є тексти, в яких людська свідомість змогла безпомилково осягнути й передати саме ту сутність, яку містична частина нашої реальності хотіла донести до матеріального світу.

І саме так знання, що походять із містичної частини нашої реальності, змогли матеріалізуватися у вигляді слів, написаних чорнилом на папері.

3. Аксіоми геометрії

«Я знаю, що нічого не знаю».

— Сократ (традиційний переказ його думки, викладеної Платоном в «Апології Сократа», 21d).

Проблема людського пізнання

У двох попередніх главах я звертав Вашу увагу на те, що далеко не всі знання можна перевірити експериментально або підтвердити виключно науковим методом.

Більше того, я навів приклад існування нематеріального, надприродного світу й продемонстрував, як Ви можете особисто переконатися в його існуванні, а не просто повірити мені на слово чи покластися на авторитет когось іншого.

Питання, яке я хочу розглянути в цій главі, стосується фундаментальної проблеми людського пізнання.

Що взагалі означає знати? Як ми визначаємо, що є правдою, що є дійсністю, а що — лише вигадкою?

Для цього я пропоную звернутися до однієї з найточніших наук, відомих людству, — геометрії.

На прикладі геометричних аксіом я спробую продемонструвати проблему обмеженості наших знань і показати, на чому ґрунтується те, що ми звикли вважати беззаперечною істиною.

А наприкінці глави ми окремо розглянемо знаменитий мисленнєвий експеримент давньогрецького філософа Платона — алегорію печери.

Евклід та його геометрія

Коли я був студентом університету й ми проходили курс вищої математики, наш викладач, починаючи тему аксіом геометрії, якось жартома сказав:

«Математика — це міфічна наука».

Не можу сказати, що тоді я був віруючою людиною. Скоріше, я був агностиком.

Але мій розум завжди прагнув знайти істину. Водночас я залишався відкритим до нових ідей, якщо вони мали логічне обґрунтування та відповідали здоровому глузду.

Тому такий погляд на математику залишив у мене велике запитання.

Адже математика як наука завжди була для мене взірцем точності та логічності.

Якщо навіть математика, а конкретно геометрія — одна з найбільш очевидних і зрозумілих наук, — не здатна позбутися своєї «міфічності», то що вже казати про інші науки?

Можливо, Ви чули запитання, яке нерідко обговорюють філософи та математики: математика — це результат дослідження чи винахід людського розуму?

Для віруючого християнина відповідь проста: усе, що ми здатні досліджувати, є творінням Бога, зокрема й математика.

Але я обіцяв Вам, що у своїх роздумах не буду звертатися до Біблії як до авторитетного джерела.

Тому повернімося до геометрії.

Що таке аксіома?

Що ж таке аксіома і що в ній такого містичного?

Я не хочу вигадувати власне визначення, тому звернімося до Вікіпедії:

Аксіо́ма — твердження, яке вважається правильним без доведення, щоб слугувати точкою початку роздумів і аргументів. Синонім — постулат.

Вікіпедія — Аксіома [10]

Хочу ще раз підкреслити ці слова:

«...вважається правильним без доведення...»

Щоб спростити нашу з Вами розмову, я не буду поширювати це твердження на всю математику, хоча ситуація там не набагато краща.

Зосередьмося лише на геометрії.

Виявляється, що всі геометричні теореми, які ми знаємо, зрештою ґрунтуються на невеликій кількості вихідних положень — аксіом, які приймаються без доведення.

Але тут варто трохи докладніше пояснити, що саме означає аксіоматичний підхід у геометрії.

Аксіоматичний підхід у геометрії

Одним із найвідоміших прикладів аксіоматичного підходу є геометрія Евкліда.

Приблизно у III столітті до нашої ери давньогрецький математик Евклід систематизував геометричні знання у своїй праці «Начала».

Він сформулював п'ять постулатів і п'ять загальних понять, на основі яких побудував систему геометричних доведень.

Проте з розвитком математики виникла потреба в точнішому формулюванні вихідних положень геометрії.

Тому в сучасній математиці одним із найвідоміших аксіоматичних описів евклідової геометрії є система німецького математика Давида Гільберта.

У праці «Основи геометрії», опублікованій 1899 року, Гільберт запропонував систему аксіом, яка в класичному викладі налічує 20 положень, поділених на п'ять груп.

Ці аксіоми описують фундаментальні відношення між точками, прямими та площинами.

Розгляньмо лише дві з них.

Перша аксіома належності Гільберта (I₁):

Для будь-яких двох різних точок A і B існує пряма, якій належать обидві ці точки.

Але є ще друга аксіома належності Гільберта (I₂):

Існує не більше однієї прямої, якій належать дві різні точки A і B.

Разом ці дві аксіоми означають, що через будь-які дві різні точки проходить одна й лише одна пряма.

Здавалося б, що може бути очевиднішим?

Повний перелік аксіом Гільберта Ви можете знайти за посиланням:

Encyclopedia of Mathematics — Hilbert system of axioms [11]

На чому ґрунтуються геометричні теореми?

Але я впевнений, що геометрія для Вас — це далеко не щось нове.

І напевно, геометрія для Вас означає значно більше, ніж просто набір аксіом.

Наприклад, Ви знаєте теорему Піфагора. Можливо, навіть пам'ятаєте, як обчислити площу сектора кола або довжину його дуги.

Але правда полягає в тому, що будь-яка геометрична теорема у своїй основі спирається на логіку та аксіоми відповідної геометричної системи.

Ми можемо довести теорему Піфагора, використовуючи інші геометричні твердження.

Ці твердження, своєю чергою, можна довести за допомогою ще простіших теорем.

І так ми можемо продовжувати, доки зрештою не дійдемо до самого фундаменту геометрії — її аксіом.

Але чи можемо ми довести самі аксіоми?

Саме тут і виникає проблема.

У межах аксіоматичної системи її вихідні положення приймаються без доведення.

Повернімося до визначення з Вікіпедії:

«...вважається правильним без доведення...»

Отже, фундамент, на якому побудована вся система геометричних теорем, складається з положень, які не потребують доведення в межах цієї системи.

Саме тому мій викладач жартома й назвав математику «міфічною наукою».

Чи реальна геометрія?

Але чи реальна геометрія? Чи це лише вигадка людського розуму?

Звичайно, реальна. Настільки ж реальна, наскільки й свідомість, про яку я писав раніше.

І щоб переконатися в цьому, зовсім не обов'язково бути математиком.

Наприклад, якщо Ви володієте земельною ділянкою, то навряд чи погодитеся, щоб хтось довільно змінив її геометричні межі так, аби Ваша власність стала меншою.

Хіба що, можливо, Ви самі захочете зменшити її площу в документах, щоб платити менше податків.

Але я дуже сумніваюся, що податковий інспектор погодиться заради Вас змінити правила геометрії, встановлені ще за часів Евкліда.

Отже, коли ми звертаємося до геометрії, ми звертаємося до чогось об'єктивного, що має цілком реальне практичне застосування в нашому матеріальному світі.

І це залишається правдою незалежно від того, що фундаментальні положення геометрії — аксіоми — приймаються без доведення.

Головний висновок, який я хочу зробити, полягає в тому, що далеко не все, що ми визнаємо істиною, обов'язково повинно мати власне доведення.

І аксіоми геометрії є чудовим прикладом цього.

Печера Платона

Оскільки ми вже почали розглядати проблему людського пізнання, я хочу запропонувати Вам ще один цікавий мисленнєвий експеримент.

Цього разу звернімося до давньогрецького філософа Платона.

У сьомій книзі своєї праці «Держава» Платон описує знамениту алегорію печери.

Уявіть людей, які від самого народження живуть у темній печері, прикуті так, що можуть дивитися лише на стіну перед собою.

Позаду них горить вогонь, а між вогнем і полоненими проходять інші люди, які переносять різноманітні предмети.

На стіні печери виникають тіні цих предметів.

Але полонені ніколи не бачили нічого іншого.

Для них ці тіні і є реальністю.

Тепер уявіть, що одного з полонених звільнили.

Він виходить із печери й уперше бачить справжні предмети, сонячне світло та навколишній світ.

І лише тоді починає розуміти, що все його попереднє життя було обмежене спостереженням тіней.

Але що станеться, якщо він повернеться до печери й спробує пояснити іншим, що їхнє уявлення про реальність помилкове?

Чи повірять вони йому?

Платон описує, що інші полонені можуть не лише відмовитися йому вірити, а й поставитися до його слів вороже.

Цю алегорію Платон використовує, щоб продемонструвати різницю між тим, що людина сприймає за допомогою органів чуття, і тим, що вона здатна осягнути розумом.

Першоджерело: Платон — «Держава», книга VII, 514a–517a [12].

А тепер я хочу поставити Вам одне запитання: звідки ми знаємо, що самі не перебуваємо в такій печері?

І якщо віруюча людина, яка змогла вийти з цієї печери й побачити силу Бога, повертається та розповідає про побачене атеїстові, то на якій підставі атеїст вважає, що саме його уявлення про реальність є істинним, а свідчення іншої людини — хибним?

Наука?

Але ж саме науковці, зокрема видатні фізики та нобелівські лауреати, звертають увагу на проблему тонкого налаштування Всесвіту, яку ми розглядали в попередній главі.

От Вам і відповідь.

Чи існує Бог?

На відміну від двох попередніх глав, у цій главі я взагалі не наводжу доказів існування Бога.

Нагадаю, до яких висновків ми дійшли раніше:

• Людська свідомість. Сам факт існування свідомості демонструє нам існування чогось нематеріального, тобто надприродного й містичного за своєю суттю.
• Тонке налаштування Всесвіту. Демонструє дещо інше — містичний зв'язок між фундаментальними законами природи, їхнім налаштуванням і самою можливістю існування життя та розумної людини.

Але в цій главі я роблю дещо інше, не менш важливе.

На прикладі аксіом геометрії я продемонстрував, що далеко не кожне знання потребує доведення, щоб вважатися істинним або навіть науковим.

У розмовах з атеїстами, агностиками й навіть віруючими я часто стикаюся з твердженням, що будь-яке знання, яке ми хочемо визнати достовірним або науковим, обов'язково потребує доказів.

Але на прикладі аксіом геометрії ми побачили, що це не так.

Навіть математика, яка є взірцем точності та логічності, спирається на вихідні положення, що приймаються без доведення.

І саме тут я хочу повернутися до питання богослов'я.

Чому ми не можемо застосувати до богослов'я ті самі принципи побудови знання, які використовуються в інших науках?**

Якщо математика дозволяє собі використовувати аксіоми, які описують очевидні речі, то чому ми не можемо зробити те саме в богослов'ї?

Згадайте наш мисленнєвий експеримент із попередньої глави, коли я просив Вас підійти до дзеркала й звернути увагу на власну свідомість.

Тоді я продемонстрував, що кожен із нас має безпосередній досвід існування свідомості, хоча ми не здатні виміряти її так само, як вимірюємо масу, відстань чи температуру.

Проте хіба саме існування нашої власної свідомості, природу якої так складно пояснити в матеріальних термінах, не є для кожного з нас очевидним?

І тепер я хочу запропонувати Вам сформулювати першу аксіому богослов'я.

Знову ж таки, я роблю це без посилань на Біблію як на авторитетне джерело, спираючись виключно на здоровий глузд і те, що ми вже розглянули.

Отже:

Аксіома № 1. Людська свідомість є прикладом існування нематеріального, тобто вона має надприродну й містичну природу.

Повернімося до визначення аксіоми:

«...вважається правильним без доведення...»

Саме в цьому сенсі я пропоную прийняти наведене твердження як першу аксіому богослов'я.

Воно дозволяє нам визначити вихідне положення, на якому можна будувати подальші міркування про природу свідомості, нематеріальну реальність і Бога.

І, як і у випадку з геометричними аксіомами, нам не потрібно щоразу повертатися до питання доведення самого вихідного положення, щоб досліджувати його логічні наслідки.

4. Другий закон термодинаміки, ентропія та формула Больцмана

„Der Alte würfelt nicht.“

«Бог не грає в кості».

— Альберт Ейнштейн [13]

“Einstein, stop telling God what to do!”

«Ейнштейне, припиніть вказувати Богові, що Йому робити!»

— Приписується Нільсу Бору [14]

Цю главу я почав із двох відомих висловів Альберта Ейнштейна та Нільса Бора, у яких обидва видатні фізики апелюють до Бога, обговорюючи фундаментальні закони природи.

І справді, теорія ймовірностей здатна грати з нами досить цікаві жарти, а фізика має чимало дивовижних прикладів цього.

Ті, хто знайомий із подробицями знаменитої суперечки між Ейнштейном і Бором, знають, що аргументація Ейнштейна виглядала цілком логічною з погляду класичної фізики та фізичного детермінізму. Однак подальші експериментальні перевірки нерівностей Белла спростували можливість пояснення квантових явищ за допомогою локальних прихованих змінних.

Водночас проблема вимірювання та роль спостерігача залишаються одними з фундаментальних невирішених питань квантової фізики.

Але зараз я хочу поговорити про дещо інше — про застосування теорії ймовірностей до природних процесів, проте вже з іншого боку.

Другий закон термодинаміки — це, мабуть, найпереконливіший аргумент на користь існування розумного задуму, який мені вдалося знайти.

Цей закон, а також пов'язані з ним поняття ентропії та формула Больцмана, поєднують фізику, математику й теорію ймовірностей. І, що найцікавіше, саме поняття ентропії має фундаментальний зв'язок із поняттям інформації, яка не є звичайною фізичною величиною, а вказує на зв'язок із розумом і, можливо, навіть із розумним задумом.

Історично термодинаміка розвивалася значною мірою завдяки спробам зрозуміти та підвищити ефективність теплових машин, зокрема парових двигунів.

Однак формула Больцмана має значно ширше застосування. Вона є одним із фундаментальних співвідношень статистичної фізики й допомагає пояснювати величезну кількість природних процесів, далеко не лише пов'язаних із тепловими машинами.

Щоб зрозуміти основну ідею другого закону термодинаміки, зовсім не обов'язково заглиблюватися у складні математичні формули.

Наприклад, в англомовній Вікіпедії я знайшов дуже просте й наочне пояснення:

For example, the first law allows the process of a cup falling off a table and breaking on the floor, as well as allowing the reverse process of the cup fragments coming back together and 'jumping' back onto the table, while the second law allows the former and denies the latter.

Wikipedia — Second law of thermodynamics [15]

У перекладі українською:

Наприклад, перший закон термодинаміки допускає процес, за якого чашка падає зі столу й розбивається об підлогу, а також зворотний процес, коли уламки чашки знову збираються докупи й «підстрибують» назад на стіл. Натомість другий закон термодинаміки допускає перший процес, але заперечує другий.

Математика особисто мені надзвичайно цікава як наука. Однак я розумію, що не кожен читач поділяє це захоплення.

Тому спочатку я спробую показати, як другий закон термодинаміки пов'язаний із питаннями виникнення життя та існування Бога, не вимагаючи від Вас спеціальних знань із фізики чи математики.

А вже після цього ми зможемо детальніше розглянути формулу Больцмана, її математичний зміст і спробувати зрозуміти, чому вона настільки чудова.

Просте пояснення другого закону термодинаміки

Приклад із розбитою чашкою досить зрозумілий. Ніхто з нас ніколи не бачив, щоб уламки розбитої чашки самостійно збиралися докупи, знову утворюючи цілу чашку.

Водночас, згідно з теорією еволюції, протягом мільярдів років на Землі відбувалися процеси, які привели до виникнення та розвитку надзвичайно складних форм життя.

І тут ми стикаємося з парадоксом, який я хочу дослідити.

Оскільки в певний момент я все ж таки хочу перейти від простих міркувань до конкретних математичних формул, давайте спочатку розглянемо, як другий закон термодинаміки стосується життя.

ДНК

Думаю, ні для кого не секрет, що одна з найскладніших молекул нашого організму — ДНК — захищена кількома рівнями біологічних бар'єрів.

Зовні наше тіло захищає шкіра. Далі кожна клітина відокремлена від навколишнього середовища клітинною мембраною. А всередині клітин людини основна частина ДНК міститься в ядрі, яке також оточене власною подвійною мембраною.

Але що станеться, якщо ми витягнемо цю молекулу з клітини й залишимо просто на свіжому повітрі?

На неї впливатимуть кисень, водяна пара, яка може брати участь у реакціях гідролізу, а також різноманітне випромінювання, зокрема сонячне.

За таких умов молекула ДНК може зазнати перших пошкоджень уже протягом перших годин. За сприятливіших умов це може зайняти дні або значно більше часу.

Проте за відсутності належних умов зберігання пошкодження з часом накопичуватимуться, порушуючи цілісність молекули та збереженої в ній генетичної інформації.

Зрештою виникатимуть розриви цукрофосфатного ланцюга, внаслідок яких молекула почне фрагментуватися, розпадаючись на коротші частини.

І все це — результат звичайних фізичних та хімічних процесів у неживому середовищі, навіть без участі бактерій чи грибків, які, натрапивши на цю молекулу, із задоволенням нею поласують.

Яблуко

А тепер давайте розглянемо складніший приклад — яблуко.

Яблуко — це вже не просто окрема молекула чи клітина. Це складна біологічна структура, що складається з величезної кількості клітин, здатних підтримувати свою життєдіяльність і захищати молекули ДНК від руйнування.

Але яблуко росте й дозріває, поки залишається прикріпленим до дерева.

Варто лише зірвати його й залишити на деякий час на столі, як рано чи пізно воно почне псуватися, а зрештою — гнити.

І тут ми бачимо важливу закономірність: навіть така складна біологічна структура, як яблуко, не є повністю самодостатньою. Для свого росту й розвитку вона залежить від дерева, яке забезпечує її необхідними речовинами та енергією. Коли цей зв'язок розривається, яблуко поступово втрачає здатність підтримувати свою життєдіяльність, і процеси руйнування зрештою беруть гору.

Дерево

Коли ми говоримо про ДНК, то бачимо чітку залежність: для її збереження необхідні певні умови, які можуть забезпечуватися, наприклад, клітинами яблука чи листка.

Але якщо ми зірвемо яблуко або листок із дерева, то без зв'язку з ним вони поступово втратять здатність підтримувати свою життєдіяльність.

Аналогічне запитання можна поставити й щодо самого дерева.

Чи здатне дерево існувати абсолютно самостійно?

Правду кажучи, дерева належать до найдовговічніших і найбільш автономних живих організмів, відомих людині,

Вони здатні пережити не лише окрему людину, а й багато поколінь людей. Деякі дерева навіть були свідками розквіту та занепаду цілих людських цивілізацій.

Але сказати, що дерева абсолютно незалежні від навколишнього середовища, було б неправдою.

Хоча дерева можуть бути досить невибагливими, для підтримання життєдіяльності їм необхідні вода, сонячне світло, вуглекислий газ і мінеральні речовини.

Крім того, існує величезна кількість інших чинників, від яких залежить їхнє існування. Деякі з них сприяють росту й розвитку дерев, тоді як інші здатні призвести до їхньої загибелі.

І тут виникає закономірне запитання.

Якщо для збереження ДНК та підтримання життєдіяльності яблука необхідні певні умови, то що захищає дерева й забезпечує їх життєдайними силами?

Якщо ми не бачимо безпосереднього джерела цих життєдайних сил, це ще не означає, що такого джерела не існує.

У ширшому розумінні ми можемо звернутися до поняття екосистеми.

Екосистема охоплює величезну кількість взаємопов'язаних живих організмів, фізичних і хімічних процесів та умов навколишнього середовища, від яких залежить життєздатність дерев.

Наприклад, одні гриби вступають із деревами в симбіотичні відносини, допомагаючи їм отримувати воду та поживні речовини з ґрунту, тоді як інші є хвороботворними й можуть спричиняти захворювання та навіть загибель дерев.

Ентропія життя

Приклади з ДНК та яблуком досить наочні.

Ми можемо безпосередньо спостерігати, що збереження їхньої цілісності залежить від певних умов, які підтримують їхню складну організацію.

З деревами ситуація дещо складніша, але ми все одно можемо звернутися до поняття екосистеми, яка забезпечує величезну кількість умов, необхідних для їхнього існування.

Однак тут виникає наступне запитання.

Якщо екосистема здатна забезпечувати життєдайні сили, необхідні для існування дерев, то звідки вона сама бере ці життєдайні сили?

І чому взагалі виникає це питання?

Якщо щось здатне підтримувати життя іншого організму, то що забезпечує існування та життєдіяльність самого цього джерела?

Саме тут я хочу звернутися до другого закону термодинаміки та пов'язаного з ним поняття ентропії.

Другий закон термодинаміки стверджує, що ентропія ізольованої системи не може зменшуватися внаслідок макроскопічних природних процесів.

Але що це означає на практиці?

Уявімо кімнату, яка є ізольованою фізичною системою.

Припустімо, що ми зібрали певну кількість атомів і розташували їх у надзвичайно специфічній конфігурації, утворивши складну молекулу ДНК.

Тепер припустімо, що атоми, з яких складається молекула ДНК, уже мають достатньо кінетичної енергії, щоб зруйнувати її хімічні зв’язки та розлетітися в усі боки. Або ж ми нагріли молекулу настільки, що вона повністю розпалася, а її складові частини розлетілися по всій кімнаті.

Згідно з класичним статистичним визначенням ентропії Больцмана, що більшій кількості мікроскопічних станів відповідає певний макроскопічний стан системи, то вища його ентропія.

Отже, якщо після розпаду молекули ДНК її складові частини отримують значно більше можливих конфігурацій, а загальна кількість доступних мікростанів системи збільшується, то відповідно збільшується і її ентропія.

Але чи можуть ці частинки самостійно зібратися назад, утворивши ту саму молекулу ДНК?

Імовірність того, що всі необхідні атоми випадково опиняться в потрібних місцях і утворять відповідні хімічні зв'язки, може бути настільки малою, що практично ми ніколи не спостерігатимемо такого процесу.

Саме статистичний характер другого закону термодинаміки пояснює, чому певні процеси відбуваються в одному напрямку, тоді як зворотні процеси є надзвичайно малоймовірними.

І тут ми підходимо до найцікавішого.

Коли ми думаємо про життя та еволюцію загалом, то спостерігаємо надзвичайне явище.

Протягом мільярдів років на Землі виникали й розвивалися дедалі складніші біологічні структури.

Молекули об'єднувалися у складні системи, виникали живі клітини, багатоклітинні організми, а згодом — величезне різноманіття форм життя.

І все це відбувалося у світі, де діють ті самі фізичні закони, які пояснюють, чому розбита чашка не збирається самостійно, а незахищена молекула ДНК поступово руйнується.

То як саме природні процеси здатні не лише руйнувати складні структури, а й створювати та підтримувати їх?

Адже для існування життя недостатньо просто мати енергію чи необхідні хімічні елементи.

Потрібна величезна кількість взаємопов'язаних умов і процесів, які забезпечують функціонування складних біологічних систем.

І якщо навіть окреме дерево залежить від такої кількості чинників, то що забезпечує існування та життєздатність усієї екосистеми?

Що є джерелом еволюції? Що дозволяє живим системам підтримувати свою складну організацію та протидіяти процесам руйнування?

І яку роль у всьому цьому відіграє ентропія?

Я дам відповідь на ці запитання — знову ж таки без апеляції до Біблії як до авторитету.

Але спочатку давайте трохи заглибимося в математику.

Земля — відкрита чи закрита система?

Один із найвлучніших контраргументів, які я чув, полягає в тому, що Земля не є закритою системою. І з мого боку було б неправильно оминути цей контраргумент увагою.

Але перш ніж розглядати це питання, давайте з'ясуємо, що саме у фізиці називають відкритою та закритою системою.

У термодинаміці існують три основні типи систем:

1. Відкрита система — обмінюється з навколишнім середовищем як енергією, так і речовиною.
2. Закрита система — може обмінюватися енергією з навколишнім середовищем, але не обмінюється речовиною.
3. Ізольована система — не обмінюється з навколишнім середовищем ані енергією, ані речовиною.

І тут ми вже можемо помітити дещо цікаве.

Сам факт того, що Земля отримує енергію від Сонця, зовсім не означає, що вона є відкритою системою.

Адже закрита система також може отримувати енергію ззовні.

Земля не є ізольованою системою, оскільки вона отримує величезну кількість енергії від Сонця. Саме сонячна енергія забезпечує значну частину фізичних, хімічних і біологічних процесів на нашій планеті.

Водночас Земля випромінює енергію назад у космічний простір.

Але з обміном речовиною ситуація зовсім інша.

Звичайно, на Землю потрапляють метеорити й космічний пил, а частина атмосферних газів залишає нашу планету. Проте цей обмін надзвичайно малий порівняно із загальною масою Землі.

Таким чином, хоча Земля не є абсолютно закритою системою, у багатьох фізичних задачах її цілком обґрунтовано можна розглядати як практично закриту систему, яка обмінюється енергією з навколишнім середовищем, але майже не обмінюється речовиною.

Отже, твердження, що Земля не є закритою системою лише тому, що отримує енергію від Сонця, ґрунтується на неправильному розумінні самого поняття закритої системи.

Формула Больцмана

Але чи означає це, що надходження сонячної енергії достатньо для пояснення виникнення та існування життя?

Щоб відповісти на це питання, повернімося до другого закону термодинаміки.

Цікаво, що через поняття ентропії термодинаміка пов'язана не лише з енергією, а й з інформацією.

У другому законі термодинаміки є дещо майже містичне: через поняття ентропії фізика встановлює фундаментальний математичний зв'язок між енергією та інформацією.

Щоб зрозуміти, про що йдеться, розгляньмо три формули.

Перша — формула Клаузіуса, яка описує зміну ентропії через передавання теплоти під час оборотного процесу:

де $dS$ — зміна ентропії, $\delta Q\_{\mathrm{rev}}$ — нескінченно мала кількість переданої теплоти, а $T$ — абсолютна температура.

Друга — уже знайома нам формула Больцмана:

де $S$ — ентропія, $k_B$ — стала Больцмана, а $\Omega$ — кількість мікроскопічних станів, що відповідають певному макроскопічному стану фізичної системи.

І нарешті, третя — формула інформаційної ентропії Шеннона:

де $H$ — інформаційна ентропія, а $p_i$ — імовірність кожного з можливих станів або результатів.

На перший погляд, ці формули описують зовсім різні речі.

Перша пов'язує ентропію з теплотою, друга — з кількістю можливих мікроскопічних конфігурацій матерії, а третя — з інформаційною невизначеністю.

Але найцікавіше те, що між ними існує цілком конкретний математичний зв'язок.

Якщо всі можливі мікроскопічні стани системи рівноймовірні, формула Шеннона набуває вигляду:

Порівнявши її з формулою Больцмана, отримаємо:

Отже, за цих умов термодинамічна ентропія прямо пропорційна інформаційній ентропії.

Але ми можемо піти ще далі й встановити зв'язок безпосередньо з енергією.

Для оборотного ізотермічного процесу формула Клаузіуса дає:

Підставивши співвідношення між термодинамічною та інформаційною ентропією, отримаємо:

де $\Delta H$ — зміна інформаційної ентропії фізичної системи в бітах.

Таким чином, за визначених фізичних умов ми можемо математично перейти від зміни інформаційної ентропії, вимірюваної в бітах, до кількості переданої теплоти, вимірюваної в джоулях.

Це не означає, що будь-яка інформація сама по собі є енергією. Але цей зв'язок демонструє, наскільки тісно інформаційні та фізичні характеристики системи пов'язані між собою.

Справа в тому, що інформація — це не зовсім звичайна фізична величина на кшталт маси чи енергії.

У повсякденному розумінні інформація пов'язана зі знанням, інтелектом і розумом. Саме тому цей фундаментальний зв'язок між фізикою та інформацією відсилає нас до питання про розумний задум.

Чи достатньо енергії та хімічних елементів для життя?

Можна сказати, що Земля сама по собі є величезним джерелом різноманітних хімічних елементів і сполук.

Але якщо ми візьмемо за приклад людину, то побачимо, наскільки сильно наше існування залежить від величезної кількості надзвичайно складних органічних молекул, багато з яких синтезуються живими організмами.

І тут принципове значення має не те, чи можуть органічні сполуки взагалі утворюватися без участі життя, а наскільки складними є саме ті молекули, від яких залежить життя.

Наприклад, найпростіша амінокислота — гліцин — складається лише з 10 атомів. Ми знаємо, що такі прості органічні сполуки можуть утворюватися без участі живих організмів.

Але порівняймо її з вітаміном B12, молекула якого складається зі 181 атома, організованого в надзвичайно складну хімічну структуру.

Людський організм не здатний самостійно синтезувати цей вітамін. У природі його синтез здійснюють певні бактерії та археї за допомогою складних багатоступеневих біохімічних процесів.

І це лише один із багатьох прикладів.

Отже, питання полягає не просто в наявності на Землі необхідних хімічних елементів або навіть окремих органічних сполук, а в походженні складних молекулярних структур і біохімічних механізмів, від яких залежить життя.

Я взяв приклад дерева не випадково.

До свого аналізу я ставлюся вкрай відповідально та критично. Саме тому я вибрав приклад, який, на мою думку, найскладніше пояснити з погляду залежності живого організму від зовнішніх джерел складних органічних речовин.

І дерева справді є хорошим прикладом того, як взаємодіють жива та нежива природа.

Адже для існування рослин насамперед потрібні вода, вуглекислий газ, сонячне світло та прості мінеральні речовини, які існували на Землі ще до виникнення життя.

На відміну від людини, дерево здатне самостійно синтезувати багато необхідних йому органічних сполук із відносно простих речовин.

Здавалося б, це і є відповідь на наше запитання.

Але навіть тут не все так просто.

По-перше, дерево не просто отримує енергію Сонця. Воно має надзвичайно складні молекулярні механізми, які дозволяють перетворювати цю енергію на хімічну та використовувати її для синтезу необхідних речовин.

По-друге, дерево існує не у вакуумі. Його життя залежить від величезної кількості фізичних, хімічних і біологічних чинників, зокрема властивостей ґрунту, доступності поживних речовин, температури, води та взаємодії з іншими організмами.

І те, що ми не бачимо всіх цих взаємозв'язків, зовсім не означає, що їх не існує.

Але й це ще не все, адже питання тонкого налаштування Всесвіту нікуди не зникає.

Атом — далеко не така проста річ, як може здатися на перший погляд.

Ядерні процеси, які відбувалися в надрах зір, забезпечили утворення вуглецю — хімічного елемента, який завдяки своїм властивостям є надзвичайно надійною основою для побудови складних органічних молекул.

Саме вуглець утворює основу молекулярних структур, на яких побудоване відоме нам життя.

І питання, чому взагалі існує така планета у Всесвіті, яка має всі необхідні хімічні елементи та умови для життя, нікуди не зникає.

А тепер наведу Вам ще один простий і прямий приклад.

Уявімо, що ми взяли яблуко й залишили його під інтенсивним сонячним випромінюванням, наприклад, у місцевості зі спекотним і вологим кліматом.

Таким чином, ми забезпечили яблуко великою кількістю сонячної енергії та навіть вологою, необхідною для підтримання життєдіяльності.

Але чи означає це, що ми продовжили його життя?

Зовсім ні.

Ба більше, надмірне нагрівання, інтенсивне сонячне випромінювання та надлишкова вологість можуть навіть прискорити процеси пошкодження й гниття яблука.

Отже, сама наявність енергії та навіть необхідних для життя хімічних елементів ще не означає, що вони сприятимуть підтриманню життя.

Для цього потрібні відповідні умови та складні механізми, які дозволяють живим організмам використовувати енергію для підтримання власної життєдіяльності.

Те саме стосується хімічних речовин.

Деякі мінеральні сполуки, які зустрічаються в природі у своєму первісному вигляді, можуть бути токсичними для живих організмів. І замість того, щоб сприяти збереженню життя, вони можуть прискорювати руйнування біологічних структур.

Тому сама наявність сонячної енергії та необхідних хімічних елементів ще не пояснює походження надзвичайно складних живих систем.

І тут ми знову повертаємося до питання ймовірності.

Адже недостатньо просто мати необхідні атоми та джерело енергії. Потрібно також пояснити, яким чином ці атоми утворюють складні молекули, як виникають механізми їхньої взаємодії та як утворюються системи, здатні підтримувати й відтворювати власну організацію.

І питання про те, як випадкові процеси, статистичні закономірності та фізичні умови можуть привести до виникнення настільки складних і взаємозалежних систем, нікуди не зникає.

Навпаки, що більше ми досліджуємо складність живих систем, то більше запитань виникає щодо механізмів їхнього походження.

І що складнішою стає така система, то меншою стає ймовірність її випадкового виникнення.

Таким чином, контраргумент про те, що Земля отримує енергію від Сонця, не усуває питання про походження життя. Він пояснює наявність джерела енергії, але залишає відкритим питання про походження механізмів, які дозволяють живим організмам цю енергію використовувати.

Ентропія та Свідомість

У чому саме полягає парадокс між нашими знаннями з біології про еволюцію та законами фізики, зокрема другим законом термодинаміки, тепер, сподіваюся, має бути очевидно.

Особисто для мене палеонтологічних доказів еволюції цілком достатньо. Крім того, стадії розвитку людського ембріона наочно демонструють нашу еволюційну спорідненість із далекими предками. Адже ми успадкували генетичну інформацію від незліченних поколінь наших пращурів.

Тому еволюція для мене — це встановлений науковий факт, а не просто припущення.

Водночас я дуже добре розумію аргументацію, пов'язану з другим законом термодинаміки: складні впорядковані структури не виникають самі собою з нічого. І для мене це також є фактом.

Я не збираюся спростовувати жодне з цих наукових положень.

Коли я вперше зіткнувся із цим протиріччям, то замислився над одним простим запитанням.

А чи бачив я коли-небудь у власному житті приклади того, як складні речі спонтанно, без жодної видимої першопричини, починають самоорганізовуватися?

І, як не дивно, я знайшов дещо цікаве.

Подивіться уважно на цей малюнок.

Я не можу з упевненістю сказати, що кубики на цьому малюнку зібралися в башточку самі собою. Але дещо тут цілком очевидне.

1. По-перше, така структура є впорядкованою. Кількість можливих конфігурацій, за яких кубики утворюють саме таку башточку, значно менша за кількість конфігурацій, у яких вони можуть бути довільно розкидані по підлозі. Отже, якщо розглядати лише просторове розташування кубиків, башточка відповідає меншій кількості доступних конфігурацій, тобто нижчій конфігураційній ентропії.

2. По-друге, дитина створює цю структуру без жодної очевидної практичної необхідності. Вона не намагається побудувати будинок, виготовити корисний інструмент чи вирішити якусь життєво важливу проблему. Вона просто грається. Будує башточку тому, що їй хочеться її побудувати.

І саме це наштовхнуло мене на цікаві роздуми.

Адже перед нами не просто жива істота. Перед нами маленька людина, яка пізнає навколишній світ, навчається взаємодіяти з ним і, найголовніше, володіє людською свідомістю.

І одна з речей, які ми можемо спостерігати вже в ранньому дитинстві, — це прагнення організовувати навколишні предмети, створюючи з них нові, складніші структури.

Якщо Ви уважно читали попередню главу, присвячену людській свідомості, то, можливо, пам'ятаєте одне із запитань, яке я там поставив:

Яку саме функцію виконує свідомість?

І ось перед нами, здається, чудовий приклад того, на що вона здатна.

Свідомість наділяє нас бажанням створювати порядок, організовувати навколишній світ у складні структури та здатністю втілювати ці бажання в реальність.

Аксіома № 2. Людська свідомість здатна цілеспрямовано керувати фізичними процесами, спрямовуючи їх:

1. у напрямку, протилежному природній тенденції до зростання ентропії,
2. яку описує другий закон термодинаміки,
3. відновлюючи та створюючи порядок і протидіючи руйнуванню складних матеріальних структур.

Або, простішими словами, пам'ятаєте той приклад із Вікіпедії, де чашка падає, розбивається на уламки й уже не може самостійно зібратися назад?

Так ось, людина може взяти ці уламки та склеїти їх, відновивши розбиту чашку. І це парадоксально з погляду другого закону термодинаміки.

У Біблії сказано: «Неможливе людям — можливе Богові» (Луки 18:27). Перефразовуючи ці слова стосовно нашого прикладу, можна сказати: «Те, що неможливе для чашки, можливе для людини».

Розгляньмо інший приклад.

Візьмімо для прикладу штучний інтелект.

Сучасний ШІ може здаватися надзвичайно розумним. Ми навіть можемо уявити систему штучного інтелекту, наділену здатністю до самовідтворення, самодіагностики та самостійного ремонту.

Цілком можливо, що на перших етапах така система продемонструє навіть експоненційне зростання кількості власних копій.

Однак я переконаний, що з кожним наступним циклом самовідтворення в такій системі неминуче виникатимуть помилки. Ці помилки поступово накопичуватимуться, аж поки система зрештою не втратить здатності нормально функціонувати. І єдиний надійний спосіб виправити ситуацію — це втручання самого творця системи, який внесе необхідні зміни.

Але життя демонструє нам дещо дивовижне.

Живі організми не просто відтворюють себе. Вони здатні підтримувати власну складну організацію, виправляти пошкодження, передавати спадкову інформацію наступним поколінням і навіть у процесі еволюції утворювати нові, складніші форми життя.

І тут я хочу повернутися до другого закону термодинаміки.

На мою думку, один із найцікавіших прикладів локального зменшення ентропії можна спостерігати саме в діях людини.

Я не говорю про перший закон термодинаміки — закон збереження енергії. Я говорю саме про другий закон, який визначає напрямок природних процесів і пов'язаний зі зростанням ентропії.

Розгляньмо простий приклад.

Уявімо кімнату, підлогою якої рівномірно розсипали зерно.

Це дещо нагадує класичний приклад з ідеальним газом, молекули якого з часом рівномірно заповнюють увесь доступний об'єм.

А тепер уявімо, що ми запускаємо до цієї кімнати людину.

І ця людина починає робити дещо надзвичайно цікаве.

Вона бере зернятко за зернятком і поступово переносить їх усі на одну половину кімнати, залишаючи іншу абсолютно порожньою.

З погляду статистичної фізики ми щойно спостерігали перехід від більш імовірного стану до значно менш імовірного. Тобто рух у напрямку, протилежному природній тенденції до зростання ентропії, яку описує другий закон термодинаміки.

І найцікавіше те, що для людини така поведінка зовсім не є чимось незвичайним.

Діти роблять подібні речі щодня. Просто граючись.

Чи існує Бог?

Як мінімум, розумний задум існує в самій людині, а отже, він існує й у Всесвіті.

Автор цього трактату

Чому я вважаю наведений аргумент настільки сильним?

Щодня ми спостерігаємо, як люди щось створюють. Ми будуємо будинки, виготовляємо складні механізми, розробляємо нові технології, створюємо витвори мистецтва. І все це здається нам настільки звичним, що ми навіть не замислюємося, наскільки дивовижною є сама наша здатність творити.

Як мінімум, розумний задум існує в самій людині, а отже, він існує й у Всесвіті.

Але справді надзвичайним є те, що життя та складні біологічні системи виникли задовго до появи першої розумної людини.

У попередніх главах я запропонував прийняти одну фундаментальну аксіому богослов'я: людська свідомість є проявом нематеріальної, надприродної та містичної частини нашої реальності.

А тепер я хочу поставити Вам одне просте запитання.

Якщо людини ще не існувало, то де була свідомість?

Адже якщо ми приймаємо нашу попередню аксіому, згідно з якою свідомість не може бути виключно результатом матеріальних процесів, то відсутність матеріальних чинників сама по собі не виключає можливості існування її нематеріальної, надприродної складової.

І тоді виникає цілком закономірне припущення: щось подібне до людської свідомості мало існувати задовго до появи першої людини — так само, як час існував задовго до того, як Ви повісили годинник на стіну.

Більше того, цілком логічно припустити, що ця свідомість, яка існувала незалежно від людини, якимось чином проявила себе в процесі виникнення та еволюції життя.

Це припущення перегукується з біблійним уявленням про Бога як Творця, а також із питаннями, які ми розглядали в главі про антропний принцип і тонке налаштування Всесвіту.

Не кажучи вже про те, що Біблія прямо говорить про створення людини за образом і подобою Бога (Буття 1:26–27).

Однак хочу ще раз наголосити: я поки що не розглядаю Біблію як аргумент на користь існування Бога, хоча сама біблійна думка надзвичайно цікава, особливо в контексті наших попередніх міркувань, про нашу свідомість як нашу людську творчу силу, і творчу силу Бога.

І тут я хочу повернутися до нашої маленької дитини, яка складала башточку з кубиків.

Навіщо вона це робила?

Не заради виживання. Не заради якоїсь великої мети. Вона просто отримувала задоволення від самого процесу творення.

І знаєте, у Біблії можна знайти надзвичайно красиву відповідь на запитання, чому Бог створив цей світ.

Бог є любов.

Але повернімося до головного запитання цієї глави: чи існує Бог?

Чому я вважаю, що наведені аргументи свідчать на користь Його існування?

Який іще механізм, незалежний від матеріального світу, міг би організовувати матерію всупереч природній тенденції до зростання ентропії, яку описує другий закон термодинаміки, подібно до того, як у нашому прикладі із зернятками людина створює порядок, а маленька дитина складає башточку з кубиків?

Мені невідомий жоден інший.

А Вам?

Якщо ні, то Бог і ми, створені за Його образом і подобою, залишаємося єдиною логічною відповіддю на це запитання.

І ми можемо ще довго сперечатися про те, що саме являє собою Бог, якою є Його природа та як Він взаємодіє з матеріальним світом.

Але це вже зовсім інше питання.

5. Моя вдячність Богу

Карл Густав Юнг

“I don't need to believe. I know.”

«Мені не потрібно вірити. Я знаю».

— Карл Густав Юнг [16]

Мені подобається уявляти, як ця сутність, яка володіла свідомістю ще задовго до появи людини, складала атоми, немов маленька дитина складає кубики.

Атом за атомом, молекула за молекулою, створюючи дедалі складніші структури.

Аж поки одного дня ці атоми не утворили щось настільки дивовижне, що воно почало бігати, стрибати по деревах, пізнавати навколишній світ, а згодом навіть замислюватися над власним існуванням.

І знаєте, я вважаю це прекрасним.

Коли я думаю про це, то відчуваю певну спорідненість із Богом.

Адже я теж люблю складати кубики.

І, можливо, саме в цій простій дитячій радості від творення приховано щось значно глибше, ніж ми звикли думати.

Мені не потрібно нічого більшого, окрім як відчувати вдячність за цей світ, який Він створив.

І скільки б часу мені не було відведено на цій грішній Землі, я ніколи не перестану дивуватися й милуватися тією красою, яку Він створив.

Я не маю нічого, окрім безмежної вдячності та захоплення тією роботою, яку Він продовжує робити для мене, для нас і для всього живого.

Джерела та примітки

1. Рене Декарт. «Міркування про метод» (1637), частина IV. Французький оригінал: «Je pense, donc je suis». Текст за виданням Віктора Кузена (1824).

2. Рене Декарт. «Начала філософії» (1644), частина I, § 7. Латинський оригінал: «Ego cogito, ergo sum».

3. Вікіпедія. «Свідомість».

4. Wikipedia. «Consciousness».

5. Карл Фрідріх фон Вайцзеккер. «Die Geschichte der Natur: Zwölf Vorlesungen» (1948). Видавництво S. Hirzel. Німецький оригінал: «Nach einem alten Satz trennt uns der erste Schluck aus dem Becher der Erkenntnis von Gott, aber auf dem Grunde des Bechers wartet Gott auf den, der ihn sucht». Автор називає цей вислів давньою приказкою.

6. Carter, B. (1974). «Large Number Coincidences and the Anthropic Principle in Cosmology». У: Confrontation of Cosmological Theories with Observational Data, с. 291–298. Першоджерело формулювань слабкого та сильного антропних принципів.

7. Weinberg, S. (1987). «Anthropic Bound on the Cosmological Constant». Physical Review Letters, 59, 2607–2610.

8. Rees, M. (1999). «Just Six Numbers: The Deep Forces That Shape the Universe».

9. Barnes, L. A. (2012). «The Fine-Tuning of the Universe for Intelligent Life». Publications of the Astronomical Society of Australia.

10. Вікіпедія. «Аксіома».

11. Encyclopedia of Mathematics. «Hilbert system of axioms».

12. Платон. «Держава», книга VII, 514a–517a.

13. Альберт Ейнштейн. Лист до Макса Борна від 4 грудня 1926 року. Опубліковано у збірці The Born–Einstein Letters (1971), с. 91. Німецький оригінал: «Jedenfalls bin ich überzeugt, daß der Alte nicht würfelt». Український переклад: «У всякому разі, я переконаний, що Старий не грає в кості». Вислів широко відомий у скороченій формі: «Бог не грає в кості».

14. Нільс Бор. «Discussion with Einstein on Epistemological Problems in Atomic Physics» (1949). Опубліковано у збірці Albert Einstein: Philosopher–Scientist, за редакцією Пола Артура Шилппа (Paul Arthur Schilpp), с. 211. Бору приписується відповідь Ейнштейну: «Einstein, stop telling God what to do!». Український переклад: «Ейнштейне, припиніть вказувати Богові, що Йому робити!». Точне формулювання цитати документально не підтверджене. У своїй праці Бор згадує, що застерігав Ейнштейна від приписування Провидінню людських властивостей.

15. Wikipedia. «Second law of thermodynamics».

16. Карл Густав Юнг. «Face to Face» (BBC, 1959). Інтерв'ю з Джоном Фріменом (John Freeman). Англійський оригінал: «I don't need to believe. I know». Відповідь Юнга на запитання про віру в Бога.